The Dornishman's Wife

У дорнійця жінка – мов сонце, ясна,
Її губи, як літо, жаркі,

Та дорнійське лезо – це сталь ворона,
Поцілунки його гіркі.

( У воді співа дорнійка... )

Щось згадалося

"Земля була м'яка, клаптик землі, накритий густим безшелесним зеленим світом доброї до них квасолі, такої ж самої, як у далекому Києві, і земля в темряві нагадувала мовби щось київське, хоч від згадувань вони обоє були далекі, бо й навіщо? Нічого тепер не поможе, позаду немає нічого, вони тут, нині й прісно і вовіки віків, нині, нині, нині!

Кирпа обводив долонями Журину, те місце, де вона лежала, той клапоть землі, що був під нею.

— Ось. Б'ються люди за землю. А землі кожному — аби вмістилася на ній кохана жінка. Більше й не треба.

Журина тихо засміялася.

— А квасоля?

— Квасоля хай росте вгорі. Як груші."

П. Загребельний, "Євпраксія"

( на русском )

Плакати хочеться. Ох, люди, люди...